Історія становлення та відродження Української армії
Збройні сили України — військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються завдання з оборони України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності.
Багато поколінь українців виборювали Українську державу. Мільйони віддали за це своє життя. Лише у ХХ столітті українці шість разів проголошували свою державну незалежність, проте п’ять разів її втрачали.
За конституціями Союзу Радянських Соціалістичних Республік 1924, 1936, 1977 років передбачалась самостійність і незалежність союзних республік. Але тільки на межі 80-90 років ХХ століття, коли посилились процеси розпаду Радянського Союзу, ідея незалежності національних об’єктів стає провідною в суспільно-політичному житті більшості республік.
16 липня 1990 року Верховна Рада одностайно прийняла «Декларацію про державний суверенітет України», яка проголошувала єдиним джерелом державної влади в УРСР народ України, а також те, що закони України мають пріоритет над загальносоюзними, а всі ресурси є власністю республіки.
Важливим у Декларації було й те, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи держбезпеки, а в майбутньому має намір стати нейтральною державою, не брати участь у блоках і буде без’ядерною державою. Головою Верховної Ради було обрано Л. Кравчука.
Восени 1990 року було випущено перший номер друкованого органу Львівського громадського комітету за відродження Української Національної Армії газети "Кріс”. У ньому вміщено заяву-звернення "До Верховної Ради України”, де ставилася чітка вимога про негайне створення Міністерства оборони, про реорганізацію військ МВС у Національну гвардію, підпорядковану Верховній Раді України, про заборону діяльності КПРС в армії. Вперше за післявоєнний період, 14 жовтня 1990 року, за ініціативи Комітету за відродження УНА за участю державних і громадських організацій у Львові було урочисто відзначено свято Покрови - День українського війська.
25-28 жовтня 1990 року проходили ІІ всеукраїнські збори Руху, на яких було підняте питання про формування комітетів відновлення Української Національної Армії.
Процес творення Українських збройних сил є невід’ємним від створення української держави. Аналіз становлення української держави та її військових формувань у ХХ столітті свідчить про сталість такого взаємозв’язку.
Усі офіцери – члени СОУ, які долучились до творення українських збройних сил та інших військових формувань до прийняття Верховною Радою 6 грудня 1991 року Закону "Про збройні сили” , виявили істинну сутність українського офіцерства та щиру турботу за долю незалежної української держави. Їхні почуття відповідальності за подальшу долю України, було сильнішим за відчуття особистої безпеки та добробут.
24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила і схвалила Акт Незалежності України.
З проголошенням незалежності України перед керівництвом молодої української держави постало питання захисту її суверенітету й територіальної недоторканності. І хоча на той час на території України перебувала значна кількість військ і озброєнь, упевненості у їхній готовності виконати завдання оборони держави не було.
Одним із основних і першочергових завдань незалежної України стало створення власних Збройних Сил.
Ще 23 вересня 1990 року постановою Ради Міністрів УРСР був створений перший виконавчий орган з військових питань в Україні – Комітет по зв’язках з Міністерством оборони СРСР. Постановою республіканського уряду цей орган здобув новий статус і назву – Державний комітет УРСР з військових питань при Раді Міністрів УРСР.
На початку грудня 1990 року було розглянуто концепцію ЗСУ, яка передбачала перетворення угруповань Збройних Сил Радянського Союзу на території України у ЗСУ зі збереженням їхньої бойової готовності. Крім того, було обговорено потребу створити Головне командування військового управління на території України, депутатську комісію з питань оборони та безпеки, а також військове відомство при Раді Міністрів УРСР.
28 квітня 1991 року Верховна Рада України створила Комісію з питань оборони і державної безпеки, до складу якої входило 27 народних депутатів, на чолі з народним депутатом В. Дурдинцем. В уряді України з’явилася посада Державного міністра з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР, на яку було призначено Є. Марчука.
Перший з’їзд офіцерів – громадян України розробив пропозиції щодо принципів побудови національної армії, заходів щодо соціального захисту військовослужбовців.
24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла Постанову «Про військові формування на Україні», якою вирішено взяти під свою юрисдикцію, підпорядкування всі розташовані на території республіки військові формування збройних сил колишнього СРСР, а також зобов’язано уряд розпочати організацію формування Збройних Сил України та утворити Міністерство оборони України. Тобто цією постановою було започатковане практичне будівництво ЗСУ як важливого інституту держави й невід’ємного елементу її військової організації. Уряд мав приступити до створення Збройних Сил України та Національної гвардії.
З осені 1991 року армія комплектувалася призовниками лише з України.
За результатами референдуму про незалежність і Мінських угод Україна отримала міжнародне підтвердження на право мати власну армію та флот.
Українська держава цілеспрямовано реалізовувала право на створення власного національного війська.
Найважливішими загальними рисами прийнятих законів стало закріплення недопустимості використання військових формувань проти народу України і народів сусідніх суверенних держав для розв'язання внутрішніх та міжнаціональних конфліктів, а також проголошення права суверенної держави України самостійно розв'язувати всі питання своєї оборони і безпеки, здійснювати свою власну політику щодо відведення війни, ліквідації ядерного потенціалу і підтримки оптимальних звичайних збройних сил.
У стислі терміни Верховною Радою України був прийнятий пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери: Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України, постанова № 1658-XII від 11 жовтня 1991 року «Про Раду оборони України», Закони України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», Воєнна доктрина України тощо.
Після перемоги в Києві Євромайдану в лютому 2014 року, Росія розпочала військову агресію проти української держави. Першим її етапом стала інтервенція до Криму та його подальша анексія. В умовах паралічу військово-політичного керівництва держави, де колишній президент Віктор Янукович та міністр оборони Павло Лебедєв втекли до Росії, та неготовності Збройних сил України виставити достатню кількість військ, РНБО на нараді 28 лютого 2014 року прийняла рішення не вводити воєнний стан. Збройні сили України за своїм призначенням щодо захисту територіальної цілісності та суверенітету держави не були застосовані.
Одночасно з подіями в Криму, Росія координувала проросійські виступи на материковій Україні — «російську весну», та розгорнула диверсійну діяльність. З метою не допустити подальшого просування Росії, наявні підрозділи Збройних сил України були висунуті на кордон до Криму та на східні кордони — у Чернігівську, Сумську, Харківську, Луганську та Донецьку області. 12 квітня російські диверсійні групи на чолі з офіцерами спецслужб Росії захопили ряд міст на Донеччині, що стало початкомвійни на сході України. Українська влада у відповідь оголосила про початок антитерористичної операції без введення воєнного стану із залученням Збройних сил України.
Період від 2015 характеризується створенням якісно нового війська — чисельність збільшено до 250 тисяч, збільшено бюджетне фінансування, переглянуто грошове забезпечення особового складу. У серпні 2015 року Олегу Мікацу, командувачу 169-го центру «Десна», було присвоєне військове звання генерал-майора — він став першим українським генералом, який ніколи не служив в радянській армії.