Україно, рідний мій краю, заквітчаний барвінком і рутою, чорнобривцями й мальвами. Краю, що славишся піснями й вишиванками, сильним голосом трембіти та ніжним передзвоном Черемоша, безкраїми таврійськими степами та могутніми дібровами.
На знак шани патріотизму й мужності громадян, що восени 2004 року та у листопаді 2013-лютому 2014 років постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору Указом Президента України встановлено День Гідності та Свободи, який відзначатиметься щорічно 21 листопада.
Події Помаранчевої революції осені-зими 2004 року стали життєстверджуючим вогнем української нації. Серця українців з різних куточків багатосльозної країни почали вистукувати в унісон: "Разом нас багато, нас не подолати". Майдан кликав: "Усі, хто вірить в Україну, вперед!".
Що ж до результатів помаранчевої революції, то, перш за все, це демонстрація свободи слова та волевиявлення, так як вона носила мирний характер, і силові методи практично не застосовувалися. Головна перемога була в тому, що люди усвідомили силу свого слова і своїх дій, отримали можливість доносити свою думку до широкого кола осіб, можливість домагатися свого.
Сьогодні Україну знають у всьому світі. Трагічні події, які відбулися на Майдані у серці України – Києві взимку 2014-го року, сколихнули світову спільноту, змусили прикути погляди усього прогресивного людства до нашої держави. Народ, який об’єднався у патріотичному пориві, щоб сказати своє рішуче «Ні!» всьому тому, що гальмує розвиток нашої держави, викликав не лише цікавість, а більше – повагу й захоплення у багатьох людей світу.
Які вони – українці, які мають силу, рішучість, сміливість і волю боротися за краще життя, за щастя і добробут у своїх родинах, за світлу долю України? Яку силу мають, щоб здійснити революцію гідності в своїй країні? У ті дні телевізійні агентства усього світу розпочинали свої інформаційні випуски із тривожних повідомлень з України; увага мільйонів людей була прикута до подій у нашій державі.
А коли 18-го та 20-го лютого 2014 року київська земля окропилася кров’ю українських патріотів, разом з нашими громадянами мільйони людей у всьому світі схилили голови у глибокій скорботі.
Трагічною зимою 2014 року українці змогли довести всім, а найперше – собі, що ми сильна нація, яка прагне добра, щастя, можливості жити в квітучій розвиненій державі і готова відстоювати свої прагнення навіть зі зброєю в руках.
Мільйонам українців події на Майдані допомогли усвідомити, що бути патріотом України – це значить не лише безмежно любити свою країну, піклуватися про неї, працювати на її благо, уславлювати добрими справами і великими досягненнями, а й віддавати за неї своє життя…
80 днів і ночей… Тривожних, заплаканих і вимолених… Три місяці, залишивши свої родини, тисячі людей стояли на вулицях, день і ніч, у морози, заради одного – щоб домогтися свого, щоб їхній біль хтось почув.
В один день тисячі простих українців стали солдатами свого народу. Звичайні мирні люди. Інтелігентні, жартівливі, люблячі. Інженери, водії, вчителі, колишні військові, безробітні, студенти, учні. На протилежних сторонах барикад стояли родичі, друзі…
Перший знав тільки волю наказу,
Другий з власної волі прийшов.
І дивились – не те щоб привітно,
Але злоби не знала душа,
Та між ними в ту мить непомітно,
Вже лягла неприступна межа…
І запахло в повітрі війною,
І накрила Хрещатик імла.
Та між тою й цією стіною -
Двоє хлопців з одного села!
І у темному мороці ночі
Ніби промінь з небес зазорів, -
Їм згадалися мамині очі
І прощальні слова матерів:
«Там іконка в кишені сорочки,
Матір Божа на щастя лежить...
Бережіть себе в світі, синочки,
І Вкраїну свою бережіть!
І ніколи нікому не дайте,
Щоб земля наша кров’ю спливла,
Пам’ятайте про це, пам’ятайте!!!
Ви ж бо хлопці з одного села!»
«Ми прийшли сюди перемогти або померти», - заприсяглися вони на барикаді на Грушевського. І Перемога прийшла. В Україну повернулася надія. Велика перемога маленьких людей. Людей з гарячими серцями і мужніми душами. Перемога кожної людини, яка стояла на майданах, передавала гроші у церквах, їжу чи одяг, плакала чи молилася.
За цю перемогу заплачено велику ціну – щонайменше сто життів. Їх назвали Небесною сотнею – українців, які загинули у Києві на Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській. Вони загинули за честь, за волю, за право бути народом – джерелом і мірилом влади у власній державі, за країну, в якій не страшно жити і народжувати дітей.
(хронологія Майдану)
21 листопада 2013. Цей день вважається днем народження Майдану. Трохи раніше Віктор Янукович заявив про призупинення підписання угоди між Україною і Європейським Союзом. На Майдані з’явилися перші протестуючи, а саме, від 1 до 2 тисяч осіб. Всупереч постанови Окружного адміністративного суду Києва, яка забороняє під час проведення мирних масових акцій встановлювати намети, навіси, у тому числі тимчасові та пересувні, 22 листопада 2013 року на Майдані Незалежності, вулиці Хрещатик та Європейській площі, намети все ж були встановлені.
24-30 листопада 2013. У Києві відбулася народна хода та мітинг на Майдані Незалежності. Увечері 29 листопада на площу Незалежності були стягнуті сили «Беркута». А в ніч на 30 листопада відбулося перше зіткнення силовиків з протестуючими.
1 грудня 2013. Після мітингу і масової ходи протестувальники захопили будівлю Київської міської адміністрації та Київради. Протестуючі кілька годин намагались прорватися до будівлі адміністрації президента. У зіткненнях, коли силовики почали розгін, постраждали і Євромайданівці, і міліціонери, і навіть журналісти.
12 січня 2014. У Києві на Майдані Незалежності відбулося перше в 2014 році Народне віче. Біля резиденції Президента України Віктора Януковича в Межигір’ї пройшов мітинг учасників авто майдану.
22 січня 2014. Центром протистояння в Києві стала вулиця Грушевського – вона веде в урядовий квартал, куди прагнуть прорватись радикали. У ніч на 23 січня в центрі української столиці горіли покришки. На Майдані та Хрещатику зводили барикади.
18 лютого 2014. Сталося загострення ситуації.
20 лютого 2014. У цей день снайпер розстріляв людей в центрі Києва. Загинули і беркутівці, і мітингувальники.
21 лютого 2014. Після переговорів між президентом Віктором Януковичем і представниками опозиції за посередництва представників Євросоюзу та Росії було підписано Угоду «Про врегулювання політичної кризи в Україні». Офіційна влада України юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Євромайдану. Цього дня на Майдані відбулося прощання із загиблими.
Серед загиблих учасників Небесної сотні є, на жаль, і наші земляки:
Горошишин Максим Максимович, народився 14 квітня 1989 року у селі Басань Пологівського району Запорізької області у багатодітній родині переселенців з Молдавії, в якій він став найменшою, восьмою дитиною. Деякий час виховувався в інтернаті у місті Токмак, а після закінчення 8 класів навчання не продовжив, а пішов працювати, щоб допомагати матері. Деякий час жив з родиною у селі Хліборобне Пологівського району, пас телят і корів, не цурався і іншої роботи. З часом родина переїхала до села Грушківка Кам'янського району Черкаської області. У пошуках роботи потрапив до Києва.
Взимку 2013-2014 років перебував на Майдані Незалежності у Києві, де був активним учасником Революції гідності. Іноді приїжджав додому, останній раз був напередодні Нового 2014 року. 19 січня 2014 року під час протистояння на вулиці Грушевського біля Урядового кварталу отруївся газом від кинутої бійцями "Беркуту" газової гранати, отримав запалення легень, яке переросло у важку форму. Місяць боровся за життя у Київській міській клінічній лікарні № 17, але 20 лютого 2014 року помер. Похований у селі Грушківка Кам'янського району Черкаської області.
Кищук Володимир Юрійович, народився 22 лютого 1956 року у Запорізькій області. Займався приватною підприємницькою діяльністю, мав власний будівельний магазин, де торгував господарськими й будівельними товарами, різноманітними інструментами й побутовою технікою.
Привозив на Майдан ліки та продукти. Завжди йшов на передову, незважаючи на те, що у нього не було навіть елементарного захисту, ні щита, ні каски. 18 лютого 2014 року поїхав на Майдан востаннє. Того ж дня загинув під час сутичок біля Верховної Ради внаслідок вогнепального поранення. Похований у селищі Димер Вишгородського району Київської області.
Синенко Сергій Петрович, народився 5 березня 1978 року у місті Запоріжжі. Займався підприємницькою діяльністю. Мешкав з родиною у селі Володимирівське Запорізького району. За своєю вдачею був людиною зі світлою душею, добродушним, всім своїм єством він наче випромінював тепло та спокій.
Під час Революції гідності був активним учасником Автомайдану Запоріжжя та Дніпропетровська, організовував допомогу медикаментами та фінансово підтримував самооборону місцевого Майдану, доставляв через Дніпропетровський аеропорт необхідні речі та медикаменти для київського Майдану. 26 січня 2014 року захищав людей від жорстокого побиття "тітушками" та бійцями "Беркуту", доставляв поранених до лікарень на власному автомобілі, приймав активну участь у визволенні заарештованих людей із райвідділів міліції. 13 лютого 2014 року тіло Сергія Синенка було знайдене у його власному згорілому автомобілі "Тойота" за 20 кілометрів від Запоріжжя на дорозі між селами Червоний Яр та Івангород Запорізького району. Похований у селі Володимирівське Запорізького району Запорізької області.
Сергієнко Василь Миколайович, народився 23 квітня 1956 року на Черкащині. Закінчив журналістський факультет Київського державного університету імені Т.Г. Шевченко. Значну частину життя прожив у Запоріжжі, з 2009 року проживав у місті Корсунь-Шевченківський Черкаської області. Займався журналістською діяльністю, працював у обласних газетах Запоріжжя та Черкащини, у 1980-х роках був кореспондентом газети "Запорізька правда", писав для київських видань, останнім часом працював у газеті "Надросся". Мав наукові праці із соціології, збірки поезій. Готувався до захисту кандидатської дисертації.
Активно займався громадською діяльністю. Був членом Української республіканської партії ще з 1990-х років, входив до складу Центральної Контрольно-ревізійної комісії Української республіканської партії. Був учасником усіх народних зібрань, заступником голови Народної Ради Корсунщини. Взимку 2013-2014 років неодноразово їздив на Майдан Незалежності у Києві, де був активним учасником Революції гідності.
4 квітня 2014 року троє невідомих осіб напали на Василя Сергієнка у дворі власного будинку у місті Корсунь-Шевченківський, коли він у капцях, в майці і спортивних штанях, вийшов закривати хвіртку. Його жорстоко побили, а потім викрали, заштовхавши у машину. Вже наступного дня його тіло знайшли за 15 кілометрів від міста у Виграївському лісі.. Похований у місті Корсунь-Шевченківський Черкаської області.
Указом Президента України Петра Порошенко № 890/2014 від 21 листопада 2014 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності Максиму Максимовичу Горошишину, Володимиру Юрійовичу Кіщуку, Василю Миколайовичу Сергієнку та Сергію Петровичу Синенку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".
Під час виконання службового обов’язку загинули міліціонери:
Спечак Сергій Сергійович, уродженець міста Бердянська Запорізької області, 35 років
Цвігун Сергій Віталійович, уродженець міста Запоріжжя, 24 роки
Трагічні події в Україні, починаючи з листопада минулого року, тривожать та не залишають байдужими жодного громадянина країни. Кожному з нас необхідно усвідомити, за що боролися учасники Євромайдану і заради чого пожертвувала своїм життям Небесна сотня та воїни, які загинули і гинуть у боротьбі за свободу, цілісність та єдність держави. Вшануємо їх пам’ять хвилиною мовчання.
Але герої не вмирають! Вони завжди будуть в наших серцях. У пам'ять про Євромайдан і Небесну сотню названо низку вулиць і площ, складено пісні та літературні твори, знято фільми, випущено медалі, відкрито пам’ятники.
В нашому місті Пологи до Дня Державного Прапора і Дня незалежності України було відкрито пам’ятник Героям Небесної сотні. Спорудження монументу ініціювала громадська організація «Пологівська Самооборона», його автором і скульптором став приватний підприємець Валерій Кубрак із Гуляйполя.
Пам’ять – одна із найцікавіших властивостей людини. Так, як не можна забувати своїх батьків, так не можна забувати свій народ та його історію. Так, як не можна забувати своїх рідних, близьких ні в хвилини радості, ні в години печалі, так не можна забувати землі нашої, бо це першооснова. З неї ми вийшли, до неї ми прийдемо. Людина не може називатися людиною, якщо вона не має ні мови, ні пісні, ні пам’яті, ні землі, ні роду. Пам’ятаймо про це.
: